Я люблю історію і терпіти не можу порушень логіки. І так було завжди. Навіть у школі.
Історія була одним із моїх найулюбленіших предметів у школі. І я читав не тільки підручник, а й купу художньої літератури про історичні події. І, ВНЄЗАПНО, радянська історія містила певні нестиковки. А як же інакше, якщо частина подій була вигадана, а частина забута? А додати сюди ще емоції і пропаганду. Взагалі зашибісь коктейль виходить.
Перша дрібниця, яка підкосила моє уявлення про радянську історію, зачепила мене десь у 6-му класі. Ми завжди вчили, що наша країна... А до речі, яка наша країна? СРСР? Чи Росія? Чи Україна, яка весь час мріяла об’єднатися з Росією? Чи Київська Русь, яка була чи Руссю, чи Київською? Ладно, проїхали. Так от, «наша країна» була наймирнішою у світі. Ми ніколи ні на кого не нападали. Першими. Цим постулатом були пронизані шкільні підручники з історії. Зараз я знаю, що саме такий постулат характерний тоталітарним суспільствам. Але тоді я просто відчув якесь порушення логіки і наївно підійшов до вчительки історії та запитав як це так, що ми ні на кого не нападали, а от у Афганістані воюємо. Відповідь виявилася простою – ми просто допомагаємо народу Афганістану і це наш обов’язок. Ну вам непевно це вже щось нагадує, правда? Я, коротше кажучи, повівся на цю відповідь. Але в мене був заготовлений ще один епізод. Князь Олег! Він же реально «прибив щит на воротах Царьграду». Тобто напав на Візантію! Хай тисячу років тому, але ми все ж таки на когось напали. Значить ми не сама мирна нація. І тут вчителька почала нервувати. Ні, вона мені щось пояснила про те, що це було дуже давно, що були інші часи. Але явно нервувала. Я зараз, як вчитель, її розумію. Справді, гарно і майже логічно вибудуваний світ, до якого в неї теж, напевно, були питання, трошки хитнувся. Я більше питань їй не задавав але в голові в мене вже якась заноза залишилась – «тут якась фігня».
Друга дрібниця – це радянський підручник з історії України. Що роблять школярі, коли отримують новий підручник? Звичайно його переглядають. І я підручник з історії України теж переглянув. А він нецікавий. А чому нецікавий? А тому що там було мало подій. Наприклад, що відбувалося в 30-х роках 20-го сторіччя? В цьому підручнику лише індустріалізація. І все. ДЕСЯТЬ РОКІВ нічого не відбувалося. Де все пропало? Ми що десь в якусь діру в часі провалилися? Нічого не було, нічого не сталося! З історії вирізали 10 років! І це теж для мене було якоюсь занозою в голові, яка ніяк не хотіла зникати.
Третя дрібниця – підвищений рівень смертності у 1937 році. Ми ж роки життя різних радянських діячів вчили. А вони чогось масово мерли саме в 1937 році. От як ніби якась пошесть була. А від чого мерли не було написано. А це ще ж далеко не про всіх діячів писали. Частина взагалі з історії зникла.
Четверта дрібниця – це події, які ми в школі не вивчали. Я прочитав багато книжок про війну. І ці книжки повністю відповідали радянському погляду на історію. Опис постатей, подій, подвигів (частини з яких взагалі ніколи не було, як, наприклад, 28 панфіловців) був достатньо яскравим, емоційним. Але вся проблема в деталях. Дуже дрібних. До прикладу, головний герой раптом побіжно згадує, що його командир брав участь у Фінській війні. Що-що!? Якій Фінський війні? З ким воювали? Хто на кого напав? Коли? І ні, в підручниках нічого про це не було. Ніякої Фінської війни. Хто в ній переміг? Чому воювали? Нічого не було. І це мені реально виносило мозок. Якась подія, та що там подія, ціла війна і раптом її ніде немає. Як я мав ставитися до історії після цього? І ставився я, звісно, з підозрою. А ці дрібниці накопичувалися. Ми ж знали, що воював лише Радянський Союз, а союзники просто чекали хто переможе. І знову ж таки, саме в художній літературі я зустрів згадки про військові дії у Африці, про Перл-Харбор. І лише після розвалу СРСР читав про Дюнкерк чи про висадку союзників у Європі.
П’ята дрібниця – початок другої світової війни. Війна почалася в 1941 році. Це ми чітко знали. А потім нам кажуть, що вона почалася в 1939 році. Це як? Тобто до нападу на СРСР війна тривала майже ДВА РОКИ!? Як? А ми що? Світова війна йде, а ми спостерігаємо і чекаємо хто переможе? Але ж це американці і британці чекали хто переможе! Логіка!!! Ти де!? Це теж виносило мозок.
То може це все не дрібниці? Це лише те, що на поверхні. Це те, що міг побачити простий радянський школяр. А як копнути глибше, а як почитати мемуари, а як отримати доступ до документів? Це точно не дрібниці.
Тому коли я бачу чиїсь заклики не фальсифікувати зараз історію війни, то хочу плюнути їм у обличчя. Бо я знаю, що таке фальсифікувати історію. Бо ці скалки, які засіли мені в мозок ще у школі, я пам’ятаю до цих пір.
Впевнений, що ми ще не все знаємо про війну. Бо в Росії архіви про війну засекретили ще на багато років. Бо мій дід не любив радянські фільми про війну. Бо мій дід не хотів розказувати про війну.
Вічна пам’ять усім загиблим. Ніколи знову...
Але знову...
Історія була одним із моїх найулюбленіших предметів у школі. І я читав не тільки підручник, а й купу художньої літератури про історичні події. І, ВНЄЗАПНО, радянська історія містила певні нестиковки. А як же інакше, якщо частина подій була вигадана, а частина забута? А додати сюди ще емоції і пропаганду. Взагалі зашибісь коктейль виходить.
Перша дрібниця, яка підкосила моє уявлення про радянську історію, зачепила мене десь у 6-му класі. Ми завжди вчили, що наша країна... А до речі, яка наша країна? СРСР? Чи Росія? Чи Україна, яка весь час мріяла об’єднатися з Росією? Чи Київська Русь, яка була чи Руссю, чи Київською? Ладно, проїхали. Так от, «наша країна» була наймирнішою у світі. Ми ніколи ні на кого не нападали. Першими. Цим постулатом були пронизані шкільні підручники з історії. Зараз я знаю, що саме такий постулат характерний тоталітарним суспільствам. Але тоді я просто відчув якесь порушення логіки і наївно підійшов до вчительки історії та запитав як це так, що ми ні на кого не нападали, а от у Афганістані воюємо. Відповідь виявилася простою – ми просто допомагаємо народу Афганістану і це наш обов’язок. Ну вам непевно це вже щось нагадує, правда? Я, коротше кажучи, повівся на цю відповідь. Але в мене був заготовлений ще один епізод. Князь Олег! Він же реально «прибив щит на воротах Царьграду». Тобто напав на Візантію! Хай тисячу років тому, але ми все ж таки на когось напали. Значить ми не сама мирна нація. І тут вчителька почала нервувати. Ні, вона мені щось пояснила про те, що це було дуже давно, що були інші часи. Але явно нервувала. Я зараз, як вчитель, її розумію. Справді, гарно і майже логічно вибудуваний світ, до якого в неї теж, напевно, були питання, трошки хитнувся. Я більше питань їй не задавав але в голові в мене вже якась заноза залишилась – «тут якась фігня».
Друга дрібниця – це радянський підручник з історії України. Що роблять школярі, коли отримують новий підручник? Звичайно його переглядають. І я підручник з історії України теж переглянув. А він нецікавий. А чому нецікавий? А тому що там було мало подій. Наприклад, що відбувалося в 30-х роках 20-го сторіччя? В цьому підручнику лише індустріалізація. І все. ДЕСЯТЬ РОКІВ нічого не відбувалося. Де все пропало? Ми що десь в якусь діру в часі провалилися? Нічого не було, нічого не сталося! З історії вирізали 10 років! І це теж для мене було якоюсь занозою в голові, яка ніяк не хотіла зникати.
Третя дрібниця – підвищений рівень смертності у 1937 році. Ми ж роки життя різних радянських діячів вчили. А вони чогось масово мерли саме в 1937 році. От як ніби якась пошесть була. А від чого мерли не було написано. А це ще ж далеко не про всіх діячів писали. Частина взагалі з історії зникла.
Четверта дрібниця – це події, які ми в школі не вивчали. Я прочитав багато книжок про війну. І ці книжки повністю відповідали радянському погляду на історію. Опис постатей, подій, подвигів (частини з яких взагалі ніколи не було, як, наприклад, 28 панфіловців) був достатньо яскравим, емоційним. Але вся проблема в деталях. Дуже дрібних. До прикладу, головний герой раптом побіжно згадує, що його командир брав участь у Фінській війні. Що-що!? Якій Фінський війні? З ким воювали? Хто на кого напав? Коли? І ні, в підручниках нічого про це не було. Ніякої Фінської війни. Хто в ній переміг? Чому воювали? Нічого не було. І це мені реально виносило мозок. Якась подія, та що там подія, ціла війна і раптом її ніде немає. Як я мав ставитися до історії після цього? І ставився я, звісно, з підозрою. А ці дрібниці накопичувалися. Ми ж знали, що воював лише Радянський Союз, а союзники просто чекали хто переможе. І знову ж таки, саме в художній літературі я зустрів згадки про військові дії у Африці, про Перл-Харбор. І лише після розвалу СРСР читав про Дюнкерк чи про висадку союзників у Європі.
П’ята дрібниця – початок другої світової війни. Війна почалася в 1941 році. Це ми чітко знали. А потім нам кажуть, що вона почалася в 1939 році. Це як? Тобто до нападу на СРСР війна тривала майже ДВА РОКИ!? Як? А ми що? Світова війна йде, а ми спостерігаємо і чекаємо хто переможе? Але ж це американці і британці чекали хто переможе! Логіка!!! Ти де!? Це теж виносило мозок.
То може це все не дрібниці? Це лише те, що на поверхні. Це те, що міг побачити простий радянський школяр. А як копнути глибше, а як почитати мемуари, а як отримати доступ до документів? Це точно не дрібниці.
Тому коли я бачу чиїсь заклики не фальсифікувати зараз історію війни, то хочу плюнути їм у обличчя. Бо я знаю, що таке фальсифікувати історію. Бо ці скалки, які засіли мені в мозок ще у школі, я пам’ятаю до цих пір.
Впевнений, що ми ще не все знаємо про війну. Бо в Росії архіви про війну засекретили ще на багато років. Бо мій дід не любив радянські фільми про війну. Бо мій дід не хотів розказувати про війну.
Вічна пам’ять усім загиблим. Ніколи знову...
Але знову...
Немає коментарів:
Дописати коментар